Валютна система (на прикладі країн Європейського союзу). Курсовая работа. База знаний

Курсова робота

Валютна система

(на прикладі країн Європейського союзу)

2018 р.

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………..……3

Розділ 1. Зміст та структура валютної системи……………………………………….5

1. Визначення та види валютних систем………….….………………..…………5

1.2 Структура валютної системи за елементами………………………………………7

Розділ 2. Еволюція формування валютної системи Європейського Союзу……..…..9

2.1 Етапи становлення Європейської валютної системи (ЄВС)………………..…….9

2.2 Основні положення і цілі ЄВС………………………………………………..……12

Розділ 3. Зміни у світовій валютній системі, спричинені появою єдиної європейської валюти……………………………………………………………………………15

3.1 Переваги та недоліки введення єдиної європейської валюти……………….…..15

3.2 Вплив євро на світову валютну систему…….……………………………………..18

Індивідуальне завдання. Роль електронних грошей в розвитку валютної систем….20

1.Визначення електронних грошей та їх місце серед електронних платіжних 

інструментів……………………………………….…………………………………….21

2.Роль електронних платіжних інструментів та електронних грошей в розвитку валютної системи………………………………………………………………………………..22

Висновки……………………………………………………………………..………….23

Список використаної літератури………………………………………………………25

Додатки………………………………………………………………………………….26

Вступ

Актуальність роботи. У будь-якій країні при будь-якій суспільно-політичній і соціально-економічній системі, тією чи іншою, мірою розвиток держави та інноваційної діяльності залежить від національної та світових валютних систем, їх стабільності в міжнародних стосунках. Функціонування світового господарства неможливе без налагодженої системи валютних, грошових відносин між країнами. Їх розвиток зумовлений інтернаціоналізацією господарських зв’язків, формуванням світової системи господарювання [1].

Формування світової валютної системи пов’язане з потребою упорядкування інтенсифікації міжнародних обмінів, руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили, що супроводжувалися зростанням обсягів руху грошових мас між країнами. Світова валютна система функціонує на базі національних валютних систем. Структури валютних відносин складаються в історично конкретних валютних системах. Останні розглядаються як форма правової та інституціональної організації валютних відносин. Валютні системи ділять на національні та світові. Національна валютна система є органічною складовою частиною системи грошових відносин окремих держав [2].

На сьогодні у світовій економіці проявляється тенденція до створення регіональних інтеграційних об’єднань зі своєю власною валютою. Валютною інтеграцією є об’єктивно обумовлений процес створення (за активного сприяння держав-учасників) регіональних зон, у межах яких забезпечується відносно стабільне співвідношення курсів валют, спільне регулювання валютних взаємозв’язків країн-учасниць і єдина валютна політика щодо третіх країн [3].

У сучасній політичній ситуації для України важливе значення мають відносини з Європейським Союзом (ЄС). Мова йде не просто про контакти з одним з найбільш стратегічно важливих партнерів, а й про можливість здійснення Україною стратегічних дій на перспективу, від яких залежатимуть місце і роль держави в новій системі міжнародних відносин, зокрема економічних і валютно-фінансових [4].

В останні роки питання, які стосуються проблем європейської економічної інтеграції та валютно-фінансових відносин країн ЄС, їх впливу на систему сучасних світових господарських зв’язків, а також перспектив інтеграції України до ЄС, досліджували С.Я. Боринець, А.В. Верига, В.В. Кулішов, Т.В. Приступа, О.М. Шаров, Х.В. Шперун та ін.

Науковці позитивно оцінюють процеси гармонізації фінансових систем країн Європейського Союзу, зазначають, що вимоги до цього процесу є запорукою фінансової стабільності, ці вимоги є тими «фінансовими горизонтами», до яких має наближатися і фінансова система України. У той же час варто визнати, що сучасні надскладні умови, в яких опинилася Україна у фінансовому плані, вимагають подальших досліджень у цьому напрямі [5].

Об’єктом аналізу у даній роботі є валютна система Європейського Союзу.

Метою дослідження є розкриття сутності поняття «валютна система», дослідження її особливостей, аналіз змін у світовій валютній системі, спричинені появою єдиної європейської валюти та наслідки її створення для країн-учасниць і України.

Завдання роботи. Дослідити зміст та структуру валютної системи, еволюцію та принципи функціонування Європейського валютного союзу, умови членства у ньому.

Розділ 1. Зміст та структура валютної системи

1. Визначення та види валютних систем

Економічні, політичні, культурні та інші зв’язки між країнами породжують грошові відносини між ними, пов’язані з оплатою отриманих товарів та послуг. Валютна система — це форма організації і регулювання валютних відносин, закріплена національним законодавством або міждержавними угодами. Таким чином, валютна система являє собою сукупність двох елементів: валютного механізму та валютних відносин [6].

Під валютним механізмом мають на увазі правові норми та інститути, які діють на національному та міжнародному рівнях. Валютні відносини мають повсякденні зв’язки, в які вступають приватні особи, фірми, банки на валютних та грошових ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних та валютних операцій. В умовах поглиблення інтеграції економік різних країн валютна система відіграє все більш важливу та самостійну роль у світо-господарських зв’язках. Вона здійснює безпосередній вплив на економічне становище країни: на темпи зростання виробництва та міжнародного обміну, ціни, заробітну плату тощо [7].

Від ефективності валютного механізму, рівня втручання державних та міжнародних валютно-фінансових організацій в діяльність валютних, грошових та золотих ринків багато в чому залежить економічний розвиток, зовнішньоекономічна стратегія промислово розвинутих країн. Зростання вагомості валютної системи змушує промислово розвинуті країни удосконалювати старі та шукати нові інструменти та методи державно-монополістичного регулювання валютної сфери на національному та наднаціональному рівнях [8].

Розрізняють національну, світову, міжнародну (регіональну) валютні системи. Історично спочатку виникли національні валютні системи.

Національна валютна система — це державно-правова форма організації валют-них відносин на території певної країни. Вона встановлює певний порядок валютних розрахунків і правила роботи з валютою інших країн. Функціонування національної валютної системи регулюється з урахуванням норм міжнародного права та національного законодавства країни. Складовими елементами валютної системи є національна валюта, умови її конвертованості, режим валютного курсу, валютні обмеження в національній економіці, механізм валютного регулювання і контролю, правила використання іноземної валюти і міжнародних платіжних та кредитних засобів обігу тощо. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки: банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, а також інші державні та приватно-комерційні інститути, що беруть участь у валютних відносинах. Цілісна структура міжнародних валютних відносин являє собою активну взаємодію регіональних валютних систем [7].

Світова валютна система — це сукупність валют, правил і норм їх використання та взаємного обміну, застосування платіжних засобів, а також грошово-кредитні відносини, що пов’язані із застосуванням валюти при міждержавних, міжрегіональних (наприклад, між ЄС і США) розрахунках. Ці розрахунки неможливі без налагодженої системи валютних відносин, які обслуговують різні види господарської діяльності (зовнішня торгівля, вивезення капіталу, надання позик, науковий обмін, туризм і ін.), що пов’язана з функціонуванням світових грошей [6].

Світова валютна система включає в себе міжнародні кредитно-фінансові інститути та комплекс міжнародних договірних та державно-правових норм, що забезпечують функціонування валютних інструментів. Елементами світової валютної системи є певний набір міжнародних платіжних засобів, валютні курси та валютні паритети, умови конвертованості, форми міжнародних розрахунків, режим міжнародних ринків валюти та золота, міжнародні та національні банківські установи тощо. Розвиток світових валютних систем регулюється відповідними міждержавними валютними угодами, втілення яких забезпечується створенням на колективних засадах міждержавних валютно-фінансових та банківських установ і організацій [7].

Світова валютна система склалася до середини 19 в. Характер функціонування і стабільність світової валютної системи залежать від ступеня відповідності її принципів структурі світового господарства, розстановці сил і інтересам провідних країн. При зміні даних умов виникає періодична криза світової валютної системи, яка завершується її крахом і створенням нової валютної системи [6].

На відміну від національної, світова та регіональні валютні системи носять міжнародний характер і обслуговують взаємний обмін результатами діяльності суб’єктів декількох національних економік. Тому регіональну валютну систему визначають як форму організації валютних відносин ряду держав певного регіону, закріплена в міждержавних угодах і у створенні міждержавних фінансово-кредитних інститутів [9]. Іншими словами, регіональна валютна система — це правова форма організації валютних відносин між групою країн. Найважливіші елементи такої системи:

— регіональна міжнародна розрахункова одиниця;

— спеціальний режим регулювання валютних курсів;

— спільні валютні фонди;

— регіональні кредитно-розрахункові установи [7].

Основними ознаками міжнародної валютної системи є те що вона:

1) створена і діє на основі норм міжнародного права;

2) метою діяльності є запобігання валютних криз і надання допомоги в випадку їх настання.

3) об’єктом регулювання виступає валюта та валютні цінності;

4) Наявність міжнародного механізму правового регулювання.

5) має публічно-правовий характер, але діє в інтересах як держав, так і приватних осіб;

6) одночасно поєднує елемент наднаціональності і приватноправового регулювання [9].

Найбільш яскравий приклад валютної системи такого рівня – Європейська валютна система.

2. Структура валютної системи за елементами

Що стосується складових елементів світової валютної системи, то до них відносять: міжнародні ліквідні ресурси (золото та платіжні засоби), механізм регулювання валютних паритетів і курсів, міжнародні валютні ринки та ринки золота, система міжнародного кредитування та міждержавних розрахунків, відповідні інфраструктурні ланки та проведення нагляду за фінансовою сферою діяльності [2].

Крім того, даний перелік необхідно доповнити резервними валютами, які є важливим елементом світової валютної системи. І.  Д’яконова, М.  Макаренко та Ф. Журавка виділяють такі елементи світової валютної системи: резервні валюти, міжнародні розрахункові валютні одиниці; умови взаємного конвертування валют; уніфікований режим валютних паритетів; регламентація режимів валютних курсів; міждержавне регулювання валютних обмежень; міждержавне регулювання міжнародної валютної ліквідності; уніфікація правил використання міжнародних кредитних засобів обігу; уніфікація основних форм міжнародних розрахунків; режим світових валютних ринків та ринку золота; міжнародні організації, які здійснюють міждержавне валютне регулювання [10].

Таким чином, одним із основних елементів світової валютної системи є саме резервні валюти. Загалом, резервна валюта – це валюта країни, в якій центральні банки інших країн формують і зберігають свої офіційні золотовалютні резерви [11]. Водночас, варто зазначити, що для того, щоб валюта стала резервною потрібні певні передумови, зокрема стабільність та економічний розвиток країни, яка її випускає.

В сучасному світовому економічному просторі основними валютами, що виконують роль резервних, виступають: долар США; євро; японська єна; англійський фунт стерлінгів. Зазначені валюти не лише використовуються для обслуговування зовнішньоторговельних операцій, забезпечення міжнародного руху капіталу, вираження цін у зовнішньоторгових угодах, а й слугують основою для вираження обмінних курсів більшості валют інших країн. Водночас, резервна валюта не завжди виконує всі ці функції. Фунт стерлінгів, незважаючи на зменшення ролі Великої Британії на світових ринках, зберігає за собою роль резервної валюти з огляду на розвинуту в усьому світі банківську мережу цієї країни. Крім того, щоб валюта певної країни могла претендувати на статус резервної вона має бути вільно конвертованою, а її курс стабільним. В країні-емітенті має бути розвинена банківська система, страховий та фінансовий ринки, а сама країна повинна займати провідні позиції у міжнародній економіці і світовій торгівлі. Безперечно, присвоєння валюті певної країни статусу резервної дає певні переваги цій країні. В першу чергу це можливість здійснювати емісію без зміни величини власних офіційних золотовалютних резервів [12] .

Однією з особливостей сучасних валютних відносин є існування поряд із міжнародною валютною системою, регіональною валютного угрупування, що має назву Європейська валютна система (ЄВС). Це специфічна організаційно економічна форма відносин країн Європейського Союзу у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів [2].

Розділ 2. Еволюція формування валютної системи Європейського Союзу.

Проблематика створення та функціонування Європейського валютного союзу відноситься до однієї з найбільш широко та глибоко аналізованих як вітчизняними, так і закордонними авторами – економістами-теоретиками, банкірами та підприємцями, політиками та аналітиками [13].

2.1 Етапи становлення Європейської валютної системи (ЄВС)

Першою спробою створення валютного союзу в сучасній (модерній) історії Європи можна вважати, мабуть, Латинський валютний союз.

Латинський валютний союз (L’Union monữtaire latine) був створений у листопаді 1865 року (почав діяти з 1866 р.) Францією, Бельгією, Італією та Швейцарією, які тепер вже офіційно домовилися привести свої валюти до біметалічного стандарту з фіксованим співвідношенням між сріблом і золотом як 15,5 до 1 (4,5 грамів чистого срібла та 0,290322 грами чистого золота). Монети країн-учасниць Союзу взаємно приймалися національними казначействами як законний засіб платежу. Було домовлено, що Монетний союз триватиме до 1880 року. Поступово до Союзу приєдналися ще деякі країни: Іспанія і Греція (1868), Австро-Угорщина, Венесуела, Сербія, Сан-Марино та Папська Область (1889). Деякі інші країни також на практиці використовували стандарти Латинського монетного союзу, формально не приєднуючись до нього (Албанія, Болгарія, Румунія тощо).

З 1885 року золотий вміст російських монет було зафіксовано на рівні, ідентичному французьким монетам. Ще раніше аналогічний зміст золота (без прив’язки до срібла) було прийнято для фінської марки. Політика валютної інтеграції розглядалася Францією у контексті загальнополітичного напрямку на створення загальноєвропейської конфедерації, і таким чином, валютний союз повинен був стати першим етапом загальноекономічного союзу європейських країн.

Втім, закладені всередині домовленостей суперечності з вимогами ринкової економіки давали про себе знати й надалі. Першою підняла тривогу Бельгія, занепокоєність якої підтримала Франція. Намагаючись вирішити ці проблеми, країни-члени Союзу були вимушені провести цілу низку міжнародних конференцій. Найбільш відома з них – Паризька міжнародна конференція з питань валютної системи 1867 року, яка проводилася в рамках програми Всесвітньої виставки. Деякі експерти вважають, що вона призвела до створення системи золотого стандарту, що частково відповідає дійсності: питання відмови від біметалізму за ініціативи Пруссії обговорювалося під час дискусій, і невдовзі (1871) ця країна (отримавши значну контрибуцію з переможеної Франції) ввела у себе золоту марку. Поступовий перехід на золотий стандарт деяких інших країн, таким чином, можна вважати певною альтернативою Латинському валютному союзу, хоча аналогічної уніфікації між країнами «золотого блоку» не здійснювалося.

Можливо, що звинувачення Латинського монетного союзу в тому, що він призвів до економічної стагнації, наслідком якої стала Перша світова війна, занадто радикальні, втім, певні негативні уроки з його існування, безумовно, слід винести.

Перш за усе, досвід Латинського валютного союзу засвідчив, що для успішного валютного союзу необхідно, щоб курс єдиної валюти був реалістичним і не створював стимули для спекулятивних атак. Крім того, члени валютного союзу повинні дотримуватися єдиної грошово-кредитної політики. Але уніфікація валютної політики – це тільки одна з взаємних поступок членів валютного союзу, яка повинна доповнюватися відмовою від незалежної монетарної політики (як одного з економічних елементів національного суверенітету), що на практиці означає передачу спільному наднаціональному органу питань регулювання грошової маси, рівня цін, процентних ставок і валютних курсів. Не можна обійтися і без фіскальних нововведень.

Ліквідація валютних союзів в Європі після Першої світової війни внаслідок їхньої неефективності не вирішила однак, загальноєвропейських економічних проблем, і після Другої світової війни Європа знову опинилася у скрутному становищі. Серед усіх європейських країн-учасниць війни лише у Великій Британії не відбулося падіння обсягів ВВП. Натомість у Франції ВВП знизився до рівня 1891 року, а в Німеччині – 1908 року. Відсутність надійних валют призвела до значних обмежень зовнішньої торгівлі, яка вимушена була базуватися на доларі США або навіть бартері [13].

За таких умов Організація європейського економічного співробітництва у липні 1950 року створила Європейський платіжний союз (The European Payments Union – EPU).

Таким чином, поряд із загальносвітовою валютною системою в Європі у XX столітті сформувалась Європейська валютна система. Д.І. Коваленко визначає декілька наступних етапів її становлення.

На першому етапі (1947–1950) валютні угоди між країнами Західної Європи укладались на двосторонній основі, на підставі яких здійснювалось взаємне регулювання платіжних балансів, безготівкові розрахунки, пільгове кредитування тощо.

На другому етапі (1950–1958) почав функціонувати Європейський платіжний союз (ЄПС), який розвивався на багатосторонніх клірингових засадах і об’єднав 17 країн Західної Європи. Розрахунки між членами цього союзу здійснювалися за допомогою розрахункової грошової одиниці — епуніт (1 епуніт = 1 дол. США) [7]. Європейський Платіжний Союз проіснував з 1 липня 1950 року до 27 грудня 1958 року, коли його було ліквідовано у зв’язку з відновленням поточної конвертованості валют – країн-членів. За цей час баланс розрахунків (профіцит та дефіцит у взаємній торгівлі) ЄПС склав 46 млрд. дол., майже половина з яких (20 млрд. дол.) була погашена на основі клірингових заліків, ще чверть (12,6 млрд. дол.) була погашена за рахунок наступних змін у стані балансу (виникнення профіциту, за рахунок якого погашався попередній дефіцит, тимчасово прокредитований ЄПС), а платежами в золоті або твердій валюті були погашені лише борги у розмірі 10,7 млрд дол. (тобто розрахунки в іноземній валюті були скорочені на більш ніж на 75 відсотків) [14].

На третьому етапі (1959–1989) після підписання в 1957 р. Римської угоди (створення Європейської економічної спільноти — ЄЕС) почав функціонувати Європейський валютний союз (ЄВС), у якому продовжили співпрацю 17 країн, що входили до колишнього ЄПС. Програма створення цього союзу, розроблена спеціальною комісією, яку очолював колишній прем’єр міністр Люксембургу П. Вернер, отримала назву «план Вернера» (1971) [7]. На відміну від ЄПС Європейська валютна угода передбачала створення не стільки платіжної системи, скільки своєрідного «кодексу поведінки» країн-членів в умовах конвертованості їхніх валют. Зокрема, вони добровільно обмежували коливання курсу своїх валют проти долара межами коридору у 0,75 % (хоча правила МВФ встановлювали межі в 1 відсоток). Крім того, країни надавали одна одній певні лімітовані гарантії компенсації у разі перевищення меж валютних коливань. З технічної точки зору, Угода не передбачала автоматичного кредитування дефіцитів (як в ЄПС): кредити Європейського Фонду на- давалися на індивідуальних умовах і не більше аніж на 2 роки. При цьому Правління Фонду проводило постійні консультації з країнами-боржниками з питань вдосконалення їхньої валютної політики та практики регулювання платіжного балансу [15].

На четвертому етапі (1989–1992) передбачалося здійснення не лише глибокої валютної інтеграції, а й утворення спільного для країн членів ЄС Європейського центрального банку та зміну в перспективі національних грошових одиниць — єдиною валютою ЄС («план Делора», 1989).

На п’ятому етапі (1992–1999) важливою подією на шляху реалізації «плану Делора» стало підписання в лютому 1992 р. в м. Маастрихті (Нідерланди) Маастрихтської угоди, яка визначила інституційні та правові засади фундації ЄВС, зокрема:

— повна і необмежена конвертованість національних валют;

— повна лібералізація руху капіталів;

— інтеграція банківських та інших фінансових ринків;

— жорстка фіксація валютних курсів.

На цьому етапі була створена система європейських центральних банків, що означало координацію та регулювання курсів національних валют і посилення інтеграції країн-учасниць в усій валютно-кредитній діяльності.

У 1994 р. у Франкфурті-на-Майні було установлено Європейський валютний інститут, до завдання якого входило керівництво проектом створення єдиної валюти і спостереження за економічними процесами в країнах-членах ЄС (пізніше — Європейський центральний банк ЄЦБ, 1997), а вже 1997 р. після наради в Амстердамі країн-учасниць Європейського Союзу країни підтвердили рішення про введення з 1999 р. єдиної європейської валюти (євро) [7].

2.2 Основні положення і цілі ЄВС

Європейська валютна система (у складі 8 країн Спільного ринку — Німеччини, Франції, Бенілюксу, Італії, Ірландії, Данії) почала функціонувати з 13 березня 1979 р.

Основні цілі ЄВС:

1. Забезпечення досягнення економічної інтеграції.

2. Створення зони європейської стабільності з власною валютою на противагу Ямайській валютній системі, заснованій на доларовому стандарті. Відсутність такої системи ускладнювала співпрацю країн-членів ЄС в області виконання загальних програм і у взаємних торгових відносинах.

3. Огородження ринку від експансії долара.

4. Зближення економічних і фінансових політик країн.

Основні положення ЄВС:

1. ЄВС базується на ЕКЮ. ЕКЮ — це складена валюта, її підтримує «кошик» національних валют країн співтовариства, причому частка кожного учасника залежить від ваги країни в сукупному валовому продукті і взаємній торгівлі. Квоти виглядали наступним чином (у %):

• німецька марка 32,7

• французький франк 20,8

• англійський фунт 11,2

• голландський гульден 10,2

• італійська ліра 7,2

• бельгійський і люксембурзький франк 8,7

• іспанська песета 4,2

• данська крона 2,7

• ірландський фунт 1,

• португальське ескудо 0,7

• грецька драхма 0,5.

2. На відміну від Ямайської валютної системи, що юридично закріпила демонетизацію золота, ЄВС використовувала його як реальні резервні активи. По-перше, емісія ЕКЮ частково забезпечена золотом. По-друге, з цією метою створений спільний золотий фонд за рахунок об’єднання 20 % офіційних золотих резервів країн ЄВС. По-третє, країни ЄС орієнтуються на ринкову ціну золота для визначення внеску до золотого фонду, а також регулювання емісії і обсягу резервів в ЕКЮ.

3. Режим валютних курсів заснований на спільному плаванні валют у формі «європейської валютної змії» у встановлених межах взаємних коливань (± 2,25 % від центрального курсу). «Валютна змія», або «змія в тунелі» — крива, що описує спільні коливання курсів валют країн ЄС щодо курсів інших валют, які не входять в дане валютне угрупування.

4. У ЄВС здійснюється міждержавне регіональне валютне регулювання шляхом надання ЦБ кредитів для покриття тимчасового дефіциту платіжних балансів і розрахунків, пов’язаних з валютною інтервенцією. Проте є відмінності між ЕКЮ і SDR (валюта ямайської системи), які визначають переваги першої.

Перехід країн ЄС до єдиної валюти «євро».

Найбільш яскравою рисою сучасного розвитку ЄС є формування єдиної валютної системи на основі єдиної грошової одиниці євро. З 1 січня 1999 року було скасовано ЕКЮ, як міжнародний і платіжний засіб. 11 країн ЄС перевели свої безготівкові розрахунки на ЄВРО, яке було станом на цю дату введено замість ЕКЮ в пропорції 1:1.

Були встановлені наступні «пропускні критерії» участі в зоні євро:

— дефіцит держбюджету не більше 3 % до ВВП;

— державний борг не більше 60 % до ВВП;

— довгострокові ставки по кредитах не повинні перевищувати 2 процентних пункту у порівнянні із середнім рівнем цього показника по трьом країнам ЄС з найбільш стабільними цінами;

— інфляція не більше ніж на 1,5 %. вище середнього рівня цього показника по трьом країнам ЄС з найбільш стабільними цінами;

— відсутність курсових коливань національної валюти за рамки, до- зволені ЄВС, протягом останніх двох років. Всі ці критерії були виконані 11 країнами, що сформували «зону євро».

Проведення єдиної кредитної і валютної політики здійснюється в даний час через працюючі з 1 липня 1998 року наднаціональні банківські інститути — Європейський центральний банк (ЄЦБ) і Європейську систему центральних банків (ЄСЦБ). І, нарешті, 1 січня 1999 року, ЄВРО було введено як законну валюту в країнах Єврозони і почало використовуватися для безготівкових розрахунків.

Спочатку в зону ЄВРО було допущено 11 європейських держав: Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія і Франція. Великобританія, Швеція і Данія утрималися від вступу, Греція не відповідала економічним нормам. Остання була прийнята в Єврозону в 2000 році, коли змогла досягти необхідних показників. 1 січня 2002 р. — ЄВРО було введено в наявний обіг [6]. На даний момент в склад Єврозони входять 19 країн-членів ЄС (Австрія, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Франція, Німеччина, Ірландія, Італія, Люксембург, Португалія, Іспанія, Греція, Словенія, Кіпр, Мальта, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва).

Розділ 3. Зміни у світовій валютній системі, спричинені появою єдиної європейської валюти.

Зі створенням єврозони у 1999 р. на світовій економічній сцені з’явився новий гравець, який у деяких аспектах є рівним до економіки США. В міжнародному плані єдина європейська валюта з самого початку була задумана як альтернатива долару у всесвітньому фінансовому обігу. Злиття 11 європейських валют насамперед було покликане забезпечити подальший розвиток великого економічного простору, здатного протистояти американському долару.

3.1 Переваги та недоліки введення єдиної європейської валюти

Якщо казати, про переваги введення євро, то необхідно зазначити, що за допомогою євро можливе досягнення більшої інтеграції в межах Європейського Союзу та підвищення ефективності валютної системи і монетарної політики ЄС. За наявності єдиного центрального банку замість п’ятнадцяти національних буде набагато легше проводити спільну політику в сфері організації кредитування, розрахунків, ціноутворення, податків та ін.

Перехід від валютної роздробленості до єдиної валюти надає як державам, так і бізнесу Євросоюзу значні переваги. Це дасть змогу ефективно боротися з інфляцією, знизити процентні ставки та рівень податків. Враховуючи, що вся торгівля всередині єврозони буде одновалютною (а це приблизно 70 % загальної зовнішньої торгівлі країн ЄС), євродержави зможуть обходитися значно меншою масою необхідних їм золотовалютних резервів. Їх надлишкову частину можна буде спрямувати до господарського та інвестиційного обігу.

Серед позитивних наслідків створення Європейського валютного союзу можна виділити: ліквідацію витрат на обмін валют, усунення курсового ризику в діяльності підприємств і банків, прозорість цін, зростання конкуренції, поглиблення спеціалізації економік окремих держав-членів, злиття національних ринків капіталів у єдиний європейський ринок, закріплення позицій євро як валюти, здатної конкурувати з доларом США [3].

Перевага нової валюти, також, полягає в тому, що значна частка торговельних операцій та потоків капіталу, особливо у країнах Східної Європи, здійснюється у цій валюті. Зменшені операційні витрати сприятимуть підвищенню ефективності та поліпшенню розподілу факторів виробництва. Надбавки на процентні ставки за ризик, викликані змінами у валютному курсі, також були б значно зменшені. У випадку «виключно» жорсткого керованого плавання відносно євро, менші коливання валюти і здатність робити оцінювання майбутнього розвитку валютного курсу розширить запланований діапазон учасників у імпортних та експортних операціях і підвищить якість планування.

Основні вигоди від введення нової валюти отримає бізнес ЄС. Для нього в єврозоні буде єдине грошово-кредитне та валютне регулювання. Значно скоротяться порівняно з різно-валютним середовищем витрати на розрахункове обслуговування операцій, строки проходження грошових переказів, що дасть змогу підприємствам значно заощаджувати на накладних витратах та обіговому капіталі. Євро, що колективно підтримується, буде значно стабільнішим, ніж окремі національні валюти. Всередині зони майже не буде валютних ризиків, буде існувати єдиний європейський ринок капіталу, більш крупний, конкурентоспроможний та ліквідний, порівняно з національними ринками. З’явиться можливість інтернаціоналізувати свої операції не тільки у великих, але й у малих та середніх фірмах. Можна буде досягнути більшої ефективності торговельних угод між країнами Європейського Союзу, тому що знімається можливість втрат, пов’язаних із коливаннями курсів валют під час проведення угод. Таким чином, підписуючи довгостроковий контракт, підприємець може бути впевненим, що його прибуток згідно з угодою не зменшиться через зміну обмінного курсу.

Також, завдяки єдиній валюті реальним стає швидший економічний підйом, спрощення міждержавної торгівлі в рамках ЄС. Із появою євро стає можливим створення єдиного ринку цінних паперів. Національні зв’язки між банками, з одного боку, та клієнтами — з іншого, почнуть швидко розвиватися, оскільки євро стане сильним каталізатором великих змін в європейській банківській системі. За допомогою євро внутрішньо-європейські інтеграційні процеси вийдуть на більш високі кількісні та якісні рівні. У підсумку вся ця взаємодія факторів сприятиме постійному зростанню торгівлі, інвестицій, зайнятості та темпів економічного зростання.

Недоліки введення євро у наступному. Одним з основних ризиків для євро як нової міжнародної валюти є те, що за ним стоїть не єдина держава з чітко встановленими інтересами, а декілька держав, які відрізняються за економічним та політичним значенням, культурними і правовими традиціями. Найважливіші рішення в сфері грошово-кредитної, валютної і фінансової політики приймаються різними інститутами на основі складного механізму, який не може конкурувати з ефективною централізованою валютною політикою США.

Ще одним недоліком є те, що слабке євро спричиняє велику шкоду інтересам найбільших та найрозвинутіших країн, а у випадку надмірного його зміцнення неминучі зниження темпів економічного зростання і соціальні витрати в менш розвинутих країнах. Крім того, орієнтація Європейського центрального банку перш за все на підтримку стабільності цін і жорсткий контроль за грошовою масою євро сприяє експансії на світових валютних ринках. Єдина для всіх країн Європи грошова політика означає, що втрачається можливість адекватно реагувати на конкретні обставини в окремих країнах, які знаходяться на різних рівнях розвитку, або які проходять різні періоди економічного циклу.

Окремою проблемою є боротьба з інфляцією, тому що не можна передбачити наскільки ефективною буде можливість впоратися з регіональною інфляцією в умовах єдиної валюти. Ризик збільшується внаслідок потенційного шансу появи політичних конфліктів. Ще можливою залишається спекулятивна атака на євро, оскільки введення супроводжується деякими труднощами, серед яких необхідність чіткої координації дій ЄЦБ та національних центральних банків, то можлива спроба проведення спекулятивних операцій з євро. Крім цього, спекуляції можливі з такою метою:

— зниження курсу євро з подальшим його скуповуванням; це може бути пов’язано з тим, що євро вважають однією з найсильніших валют світу;

— подальше скуповування державних паперів, що входять до ЄВС;

— послаблення євро, щоб не становив конкуренції долару. Також можливими є масове безробіття та економічний спад загальноєвропейського масштабу. Головним фактором конкурентної боротьби стане вартість праці. Єдина валюта призведе до того, що ставки заробітної плати в різних країнах єврозони можна буде легко порівнювати і робітники та їх профспілки будуть здійснювати тиск на роботодавців з метою підвищення заробітної плати до вищого рівня. Єдиний вихід для роботодавців, які бажають зберегти конкурентоспроможність на світових ринках — подальше скорочення робочої сили.

Також недоліки можуть виникати через появу економічних потрясінь, що відбуватимуться в окремих країнах валютного союзу, які, беручи до уваги низьку мобільність на ринку праці та малу гнучкість номінальної заробітної плати, можуть у майбутньому спричинити високі витрати пристосування. Потрясіння в різних частинах нової валютної зони можуть бути також спричинені відмінностями інститутів ринку праці та фіскальних систем. Чим вищий ступінь відкритості до єврозони, тим нижча експортна диверсифікація економіки, про яку йдеться, чим менша країна відносно єврозони, тим більше економічна структура країни буде подібною порівняно з Єврозоною і чим вищим буде рівень державної заборгованості, тим більше буде переваг від впровадження євро в якості базової валют [16].

3.2 Вплив євро на світову валютну систему

Необхідність введення євро була зумовлена перш за все тим, що єдиний внутрішній ринок, існуючий в ЄЕС із 1993 р., не міг ефективно функціонувати через наявність національних грошових систем, які зберігали коливання валютних курсів, різницю в цінах та податках.

Повноцінна економічна інтеграція неможлива без єдиної валюти або жорстко зафіксованих курсів валют країн — учасниць валютного союзу. Єдина валюта є найбільш ефективним засобом усунення всіх перешкод для вільного руху капіталів, товарів, послуг та робочої сили. Важливими причинами появи єдиної валюти були все більш зростаюча взаємозалежність економік країн Західної Європи та необхідність доведення макроекономічної політики до потреб сучасного суспільства, поліпшення підприємницького клімату та підвищення міжнародної ролі ЄЕС.

Єдина валюта здатна захистити юридичних та фізичних осіб від непередбачених коливань валютних курсів і дає змогу порівнювати ціни на товари та послуги в межах валютного союзу. На макроекономічному рівні уніфікація грошових ринків країн ЄЕС дозволила б ефективніше боротися з інфляцією, знизити процентні ставки та податки, що сприяло б зростанню виробництва, зайнятості, стабільності фінансової системи, надходженню інвестицій. Для підприємств це означало єдине валютно-фондове регулювання на всій території ЄВС, значне скорочення витрат на обслуговування операцій, цінових та валютних ризиків. Для фізичних осіб єдина валюта сприяла б дешевшому веденню рахунків та поїздкам всередині країн — членів ЄВС, отриманню кредитів, проведенню операцій із цінними паперами. Головною перевагою впровадження і використання євро для населення визначалась ліквідація обмінних курсів між національними валютами ЄВС, що сприяло б економії коштів, які раніше втрачалися в результаті банківських операцій. Оскільки вся внутрішня торгівля ЄВС стала б одновалютною, то знизився б обсяг необхідних золотовалютних резервів країн-членів. Євро, що колективно підтримувався, мав би значно стійкіший курс, ніж національні валюти. Євро сформував би єдиний європейський ринок капіталу, конкурентоспроможний і ліквідний, а також надав можливість інтернаціоналізувати операції не тільки великих, а й малих фірм.

Для Європейського Союзу в цілому ці переваги полягали у формуванні стабільної та такої, що заслуговує на довіру, бази для макроекономічного розвитку, досконалості функціонування єдиного внутрішнього ринку ЄС та здешевлення інвестицій. У масштабах світової економіки відкривалися можливості для появи нової стійкої резервної валюти та кращого збалансування міжнародної валютної системи. Таким чином, єдина валюта потенційно могла б дати всім країнам ЄЕС реальні переваги у вигляді ефективного єдиного ринку, зростання зайнятості населення, поліпшення рівня життя.

До всіх інших фінансових операцій в зоні євро застосовувалося правило «ніяких змушень, ніяких заборон», тобто підприємства могли переходити на нову валюту в будь-який прийнятний для них час до січня 2002 р. У перехідний період конвертація національних валют ЄВС у євро відбувалася за такими основними принципами:

— євро та національні валюти ЄВС за юридичним змістом є однією і тією самою валютою (точніше національні валюти ЄВС є субноміналами євро);

— для конвертації однієї національної валюти ЄВС в іншу або у євро застосовувалися спеціальні правила;

— банки країн, що не входять до валютного союзу, формально не мали юридичних зобов’язань щодо дотримання цих правил, однак на практиці суворо їх дотримувалися.

Щодо фізичних осіб, то всі вони могли здійснювати в євро оптові безготівкові розрахунки та під час роздрібної торгівлі покупці могли розраховуватися за допомогою платіжних доручень, кредитних карток, чеків. Заробітна плата в готівковій формі до 1 січня 2002 р. виплачувалася в національній валюті, однак якщо вона перераховувалася за допомогою чеків або переказів у перехідний період — відбувалася номінація в євро, за бажанням отримувача або згідно з домовленістю між ним та адміністрацією підприємства. Всі види банківських рахунків фізичних та юридичних осіб відкривалися та обслуговувалися до 2002 р. в національних валютах або євро, за вибором власника, з поступовою номінацією до кінця перехідного періоду. Проценти за рахунками та цінними паперами нараховувалися і виплачувалися у валюті рахунку чи цінного папера, але могли бути конвертовані в євро. У1999 р. 20 % європейських компаній використовували євро як основну грошову одиницю під час проведення розрахунків.

Перехід на єдину валюту спричинив низку значних змін на кредитному та фондових ринках: різко скоротилися валютні ризики; посилилась тенденція зниження кредитних ризиків; прискорився процес інтеграції фондових ринків. Тому головним сегментом ринку, де Європа швидко отримала дивіденди від введення євро, став міжнародний ринок облігацій: вже у 1999 р. було випущено 45 % міжнародних облігацій (602,2 млрд дол.) проти 42% долара (572,5 млрд), а інші 13% ринку (174,2 млрд) було поділено між швейцарським франком, фунтом стерлінгів та японською єною. Вважається, що основною причиною цього успіху єдиної європейської валюти стали значно нижчі довгострокові процентні ставки в зоні євро, ніж у США. Крім того, популярність євро на початку 1999 р. пояснювалася відносною слабкістю долара стосовно ієни, і тому багато японських інвесторів продавали доларові активи для звільнення фондів під купівлю євро.

Під впливом євро почав радикально змінюватися весь європейський фінансовий світ: на перший план виходять банки, що працюють перш за все на ринках цінних паперів, а також змінюється клієнтура європейських банків — зменшується частка промислових та торговельних компаній, збільшується частка інвестиційних і пенсійних фондів, страхових, фінансових компаній. Введення євро змусило фондові ринки країн ЄВС шукати шляхи можливої інтеграції: якщо у 1998 р. в ЄС нараховувалось 32 фондові та 23 ф’ючерсні біржі проти 7 та 8 у США, то після появи євро в ЄС почали формуватися 3-4 великі фінансові центри, які пов’язані між собою електронними мережами та забезпечували своїх клієнтів доступом до всіх фінансових центрів світу.

Євро став сильним стимулом посилення концентрації європейського бізнесу. Як і при будь-якому розширенні ринку, в корпоративній структурі країн зони євро почалася потужна хвиля злиття та поглинань, спрямована, наприклад, на збільшення підприємств та банків до розмірів, що давали б їм змогу ефективно оперувати в масштабах всієї зони. Додатковий імпульс надало й те, що ЄС все ще відстає за рівнем концентрації від США та Японії. 100 найбільших підприємств США виробляють у рік на одну особу продукції на 10 780 дол., Японії — навіть 24 430 дол. Щодо ЄС ця цифра значно нижча — 7770 дол. Найбільш відчутним для ринку стало злиття європейських бірж. Результат — поява єдиної електронної біржі з автоматичною системою торгів, доступ до якої отримали інвестори в усіх європейських країнах. Хвиля злиття торкнулася й інших секторів, серед них — банківський. Для банків введення єдиної європейської валюти означало становлення нового ринку банківських послуг, просування до єдиних ринків державних і корпоративних цінних паперів в масштабах зони євро. Для промислових корпорацій введення євро означає перш за все зниження витрат на розрахункове обслуговування та на гарантування валютних операцій [16].

Європейський валютний союз ґрунтується на трьох елементах:

— європейська валютна одиниця – євро. Це офіційна валюта 18 з 28 країн ЄС, відомих також як Єврозона, в якій проживають понад 326 млн. європейців, у готівковому обігу з 1 січня в 2002 р. Євро не є валютою Європейського Союзу, оскільки не всі країни ЄС ввели його. Всі країни – члени ЄС – мають право увійти до Єврозони, якщо задовольняють певним економічним критеріям, а для всіх нових членів ЄС перехід на євро (раніше чи пізніше) є умовою вступу до союзу;

— iнтервенційний курсовий механізм – коридор коливань ринкових курсів між валютами країн Співдружності – чітко визначений. Якщо курс однієї валюти щодо іншої виходить за межі коридору, то центральні банки зацікавлених держав вживають відповідних заходів, здійснюючи примусові інтервенції на валютних ринках;

— кредитний механізм – якщо бракує коштів для здійснення валютних інтервенцій при досягненні нижньої або верхньої межі коридору коливань курсів валют, центральні банки використовують взаємну кредитну допомогу [3].

Економічна привабливість Євросоюзу для України полягає, насамперед, у можливості долучитися до високої культури ефективного ринкового господарювання і підняти на такий же рівень власну економіку. Європа являє собою один з масштабних платоспроможних та інноваційних ринків, освоїти і заповнити який намагаються багато країн світу. Інноваційність виробництва в ЄС перевищує 75 %. Середній показник ВВП на жителя в ЄС майже у вісім разів вищий, ніж в Україні. У провідних країнах ЄС рівень економічного розвитку ще вищий. Найхарактернішим показником ефективності економіки традиційно вважається продуктивність праці. За цим показником ЄС, особливо його провідні країни, займає перші позиції у світі. Продуктивність праці в єврозоні в чотири рази вища, ніж в Україні [4].

Інституційно-господарські основи європейської інтеграції України повинні формуватися виходячи з пріоритету національних інтересів, з метою ефективної реалізації в процесах регіональної взаємодії з ЄС власних порівняльних і конкурентних переваг, залучення в Україну необхідних технологічних і фінансових ресурсів. Основними складовими інституційного забезпечення мають стати: нормативно-правова основа (базова угода України з ЄС), поглиблення співпраці з європейськими банками розвитку, формування дієвих важелів регулювання руху товарів і послуг, інвестиційно-кредитних ресурсів і робочої сили. Реалізація таких цілей дозволить Україні інтегруватися в європейські структури не шляхом поглинання її економіки Європейським союзом як сировинного придатка, а внаслідок наближення, взаємної адаптації господарських структур і формування довгострокових взаємовигідних принципів економічного і політичного співробітництва [17].

Аналізуючи зміни, які відбулися в макроекономічній ситуації в Україні протягом останніх років можна відзначити наявність показників валютно-фінансового потенціалу євроінтеграції України. Незважаючи на певне гальмування темпів економічного зростання, мають позитивну динаміку обсяги прямих іноземних інвестицій в економіку України, в тому числі з країн-учасниць Євросоюзу (таблиця 1).

Таблиця 1. Надходження прямих іноземних інвестицій в Україну на початок року, % до загального обсягу [18]

	2000 рік	2005 рік	2013 рік
ЄС	33,3	54,4	79,0
Росія	9,1	5,6	7,0
Інші країни	57,6	40,0	14,0

У 2000 році на ЄС припадала всього третина інвестицій в Україну, у 2013 – вже три чверті. До того ж динаміка надходження прямих іноземних інвестицій з ЄС в Україну тривалий час зростає, тоді як з інших країн – сповільнюється [18]. Частка прямих інвестицій з країн Євросоюзу на 1  січня 2014 року становила $ 43,0 млрд. або 79,0  % загальних обсягів іноземного інвестування в економіку України [4].

Валютна інтеграція в ЄС піднімає питання про перегляд оптимальної валютної зони. Термін «валютна зона» вживається для визначення рівня практичної співпраці країн у сфері валютно-фінансових відносин, а концепція «оптимальної валютної зони» є теоретичною конструкцією і означає найбільший економічний простір, на території якого доцільно використовувати одну грошову одиницю за умов збереження внутрішнього (зайнятість) і зовнішнього (рівновага платіжного балансу) балансів. З’являється необхідність переорієнтації прив’язки обмінного курсу від долара США до євро через більшу відповідність монетарної інтеграції з блоком євро у відповідності з цілями технологічного розвитку та економічного зростання України. Для реалізації євроінтеграційної стратегії необхідно формування дієвих інституційних основ валютно-фінансової взаємодії з ЄС [4].

Роль електронних грошей в розвитку валютної системи

Хоча  електронні  гроші  порівняно  недавно  увійшли  в  наше  життя,  розвиток  цього  ринку  здійснюється доволі стрімко. Саме  у  зв’язку  з  новизною  самого  явища  термін  «електронні  гроші»  застосовується  до  різноманітних  платіжних  інструментів,  які  засновані  на  інноваційних технічних рішеннях, і поки що не існує єдиних, перевірених часом та сталих визначень, які б повністю відображали технічну, економічну, регуляторну та споживчу сутність такого явища як «електронні гроші».  Технічний  прогрес  не  стоїть  на  місті,  і  тому  цей  термін  постійно  розширюється  і  удосконалюється,  а  сама  можливість  цього  передбачається  у  деяких  регуляторних  актах. Наприклад  Директива  2009/110/ЕС  містить  положення  про  те,  що  «доцільно  ввести  чітке  визначення  електронних  грошей,  нейтральне  з  технологічної  точки  зору… Зазначене  визначення  має  бути  достатньо  широким,  щоб  уникнути  затримки  у  впровадженні  технологічних  нововведень  та  охопити  не  тільки  всі  види  електронних  грошей, наявні на сучасному ринку, а також і ті продукти, які можуть з’явитися у майбутньому».   В Україні, станом на 2015 рік, громадяни мають доступ до різних видів електронних платіжних  інструментів. Частина з них створена резидентами України та працюють тільки з гривнею, інші  представлені  компаніями  ‐  резидентами  інших  країн  і  оперують  іншими  валютами,  проте  також  є  доступними  для  використання  громадянами  України.  На  разі,  для  ринку  України  актуальним  є  питання  щодо  формування  сучасної,  чіткої  й  прозорої  регуляторної  бази, заснованої на кращому міжнародному досвіді, із дотримуванням балансу між захистом прав  споживачів,  державним  наглядом  за  функціонуванням  електронних  платіжних  інструментів, систем електронних грошей і стимулюванням їх розвитку.

1.Визначення електронних грошей та їх місце серед електронних платіжних  інструментів

Термін «електронні гроші» є відносно новим і часто застосовується для позначення широкого  спектру платіжних інструментів (цифрові гроші, цифрова готівка, електронна готівка, інтернет  гроші, кібергроші, інш.), заснованих на інноваційних технологічних рішеннях. Наслідком цього  є  відсутність  єдиної,  загальновизнаної  дефініції  електронних  грошей,  яка  б  однозначно  розкривала  їхню  економічну  та  правову  сутність.  Також  хибним  є  повне  ототожнення  електронних грошей із безготівковими грішми. Проте, можна виділити дві головні, притаманні  електронним  грошам,  характеристики,  наявність  яких  дозволяє  стверджувати,  що  електронний платіжний інструмент можна віднести саме до електронних грошей: Він  повинен  виконувати  функцію  грошей,  принаймні,  функції  міри  та  еквіваленту  вартості та засобу обігу/платежу, а також (як похідну від перших двох) функцію засобу  накопичення. Він  має  існувати  в  електронній  формі  (непаперовій  формі)  і  відрізнятися  від  традиційних банківських рахунків та цінних паперів (та інструментів управління ними). Таким чином, електронні гроші ‐ це різновид так званих «фідуціарних» грошей, як і практично  всі  існуючі  зараз  гроші,  які  мають  вищезгадані  відповідні  характеристики. Вони  є  зобов’язаннями емітента, випущеними з метою розрахунків, але при цьому не мають власної  внутрішньої вартості (на відміну від, наприклад, монет, вироблених із дорогоцінних металів). Більше  того,  практично  всі  наявні  форми  електронних  грошей  –  це  так  звані  «репрезентативні»  гроші. Випущені  емітентом  електронні  гроші  на  100%  забезпечуються  традиційними  формами  грошей  та  інколи  ‐  іншими  високоліквідними  активами,  причому  в  Фідуціарні гроші (від лат. «fiat» ‐ декрет, наказ) це гроші, які не мають власної внутрішньої вартості, або вона неспівмірна із їх визначеним номіналом. Такі гроші приймаються, оскільки економічні агенти впевнені, що вони зможуть їх використовувати для подальших розрахунків і гроші зберігатимуть свою вартість протягом певного часу. Це може відбуватись за рахунок довіри до емітента, а також, можливо, правового примусу з боку держави, що визнає такі гроші єдиним законним засобом платежу на своїй території. В даний час всі національні валюти є  фідуціарними, включаючи долар США, євро та інші резервні валюти. За окремими винятками, як наприклад BitCoin. В більшості випадків емітент зобов’язується на вимогу власника грошей обміняти їх на звичайні  гроші  і  навпаки.  Слід  відзначити,  що  зобов’язання  емітента,  які  приймаються  до  розрахунку  лише  емітентом,  до  грошей  переважно  не  зараховуються,  тому  ще  однією  ознакою  електронних  грошей  є  можливість  їх  використання  для  здійснення  розрахунків  третіми  особами  (як  фізичними,  так  і  юридичними),  відмінними  від  емітента  електронних  грошей, оскільки у іншому випадку вони не будуть виконувати функцію засобу обігу. Якщо  спиратись  на  визначення  електронних  грошей,  прийняте  в  Європейському  Союзі  та подібне до нього в Сполучених Штатах Америки, то електронні  гроші повинні мати такі характеристики: Мати здатність до накопичення та підрахунку балансу, а отже ‐ мати певну монетарну вартість (тобто вартість, виражену в певній валюті); Прийматися  економічними  агентами  (як  фізичними,  так  і  юридичними  особами)  для розрахунків; Бути  зобов’язанням  емітента,  що  надходить  в  обіг  лише  після  його  обміну  на традиційні  гроші  в обсязі не меншому, ніж емітована  грошова вартість, а  також бути  об’єктом зворотного обміну за першою вимогою їх власника. Зберігатися в електронному вигляді або на фізичному пристрої (такому, як смарт‐карта, телефон  або  комп’ютер  тощо)  у  володінні  власника  таких  грошей,  або  віддалено  на  сервері. При цьому, як видно із характеристик електронних грошей, межа між електронними грошима  та іншими електронними  платіжними інструментами  є  досить  нечіткою:  одні  й  ті ж  платіжні  інструменти  можуть  (в  першу  чергу)  забезпечувати  зручний  спосіб  використання  звичайних  банківських рахунків і водночас використовуватись в системах електронних грошей.   Однак,  з  нашої  точки  зору,  ключовою  відмінністю  електронних  грошей  від  традиційних  грошей  є  те,  що  вони  можуть  бути  неперсоніфікованим  платіжним  інструментом5 (тобто  не  потребують ідентифікації власника)  та  обертаються до  певної міри  поза межами  банківської  системи.  Незважаючи  на  те,  що  емітенти  електронних  грошей  мають  тісно  взаємодіяти  із  банками  для  забезпечення  вільного  обміну  електронних  грошей  на  традиційні  і  навпаки, електронні  гроші  не  є  «банківськими  грішми»,  вони  не  враховуються  при  розрахунку  монетарних  агрегатів  та  не  можуть  бути  використані  для  здійснення  банківських  послуг  (прийому депозитів та видачі кредитів).   Цю  різницю,  яка  часто  залишається  поза  увагою,  можна  проілюструвати  за  допомогою  наступного  прикладу.  Платіжні  картки  можуть  мати  функцію  електронного  гаманця  і,  таким  чином,  виступати  технічним  засобом  для  зберігання  електронних  грошей,  а  системи  електронних  грошей  можуть  пропонувати  користувачеві  зручні  он‐лайн  інструменти. Також не вважаються електронними  грішми й ті закриті системи, які мають обмежену сферу  використання  (наприклад,  розрахункові/дисконтні  карти  торгівельних  мереж,  транспортні  карти  тощо),  оскільки  у  даному  випадку  коло  учасників  системи,  які  можуть  приймати  електронні гроші, є обмеженим. Часто це лише емітент і пов’язані з ним особи. Сьогодні  не  існує  єдиної  класифікації  систем  електронних  грошей.  Тому,  на  основі  вищенаведених  характеристик  електронних  грошей,  можна  виділити  наступні  їх  типи  відповідно до таких критеріїв: За типом носія: 1) На базі фізичного пристрою (англ. hardware – based): електронні гроші зберігаються  на  спеціальному  пристрої  (наприклад,  на  чіпі,  вбудованому  в  смарт‐карту),  що  одночасно  використовується  для  здійснення  платежів.  При  використанні  такого  типу  платіжних  інструментів  транзакція  між  платником  та  отримувачем  платежу  іноді  може  бути  виконана  без  додаткового  під’єднання  смарт‐карт  до  мережі  (третьої особи). 2) На базі програмного забезпечення (англ. network – based чи software – based), або  їх ще називають онлайн‐грошима: електронні гроші зберігаються на накопичувачах  інформації  у  формі  файлів  бази  даних/масиву  інформації.  У  цьому  випадку,  при  здійсненні транзакції запит до оператора електронних  грошей є обов’язковим для  завершення операції.   За типом технології зберігання: 1) Із  централізованим  веденням  рахунків (англ. account – based):  всі  транзакції  записуються  та  авторизуються  через  централізовану  систему  рахунків,  управління  якою здійснює система електронних грошей. 2) Із використанням електронних записів/символів (англ. token – based): транзакція не  потребує авторизації і електронні гроші існують у формі електронних символів, які  обертаються  всередині  комп’ютерної  чи  телекомунікаційної  мережі,  або  шляхом  прямого  під’єднання  до  такої  мережі  електронних  пристроїв  (наприклад, електронних чіпів у смарт‐картах чи RFID‐модулів у смартфонах).

2.Роль електронних платіжних інструментів та електронних грошей в розвитку валютної системи

Гроші  у  якості  платіжного  інструменту  визначають  розвиток  економіки  та  сучасного  суспільства.  Вони  дозволяють  забезпечити  універсальний  обмін  між  власниками  мільйонів  товарів і послуг, забезпечують функціонування кредиту і державних фінансів.   Після  поширення  в  50‐их  роках  ХХ  ст.  перших  комп’ютерів,  одним  з  перших  напрямків  застосування  нових  обчислювальних  можливостей  стало  переведення  розрахунків  і  бухгалтерського  обліку  в  електронний  формат.  Міжбанківські  розрахунки,  які  раніше  вимагали  фізичного  перевезення  банкнот,  тепер  стали  проходити  практично  повністю  в  електронній формі. Електронні платіжні інструменти, такі, як карткові платежі та електронні банківські перекази, поступово  стали  витісняти  готівку  та  паперові  чеки  і  в  роздрібних  платежах,  хоча  паперові  гроші  залишаються  в  обігу  в  значних  кількостях,  як  зручний  засіб  платежу. При написанні даного пункту звіту були використані матеріали аналітичного звіту Інституту економічних  досліджень та політичних консультацій «Вплив регулювання на розвиток ринку електронних платежів.  Особливо  помітним  є  падіння  використання чеків у безготівкових операціях. Якщо в 1983 році на чеки припадало до 82‐98% безготівкових платежів у США, Великобританії, Канаді, Франції, Італії9 , то в 2010 році ця частка  впала до 7‐21%. У 1990‐х роках різке зростання обчислювальних потужностей та нове покоління комп’ютерних  технологій дозволило зберігати гроші на кремнієвому чіпі або на персональному комп’ютері. Розвиток  мережі  Інтернет  та  «інформаційного  суспільства»  також  спричинив  необхідність  в  обміні  нематеріальними  товарами  та  послугами  (в  електронній  формі).  Це  сприяло  виникненню нового платіжного інструменту ‐ електронних грошей. Залежність між рівнем ВВП на душу населення і кількістю безготівкових  операцій на душу населення в 2010 році. Також відомих як цифрові гроші, цифрова готівка, кібергроші, нові платіжні інструменти та під іншими  подібними назвами. Швейцарії, Сінгапуру, Китаю, Росії, Австралії, Бразилії, Індії, Кореї, Мексики, ПАР, Туреччини, Саудівської Аравії  Очевидно,  що  активність  використання  безготівкових  платежів  тісно  пов’язана  з  рівнем  економічного розвитку країни. У країнах з вищим рівнем ВВП на  душу  населення,  як  правило,  реєструється  й  більша  кількість  безготівкових  платежів. Причинно‐наслідковий  зв’язок  у  даному  випадку  працює  в  обох  напрямках.  З  одного  боку, вищий  рівень  добробуту  і  розвиток  фінансової  системи  в  багатших  країнах  стимулює  безготівкові розрахунки.  З  іншого  боку,  існує  ряд  причин,  через  які  впровадження  безготівкових  платежів  сприяє  прискоренню економічного розвитку країни: По‐перше,  поширення  електронних  платежів  при  розрахунках  за  інших  рівних  умов  стимулює споживання домогосподарств. Коли споживач розраховується готівкою, він може  купити не більше, ніж є грошей у нього в гаманці. Це особливо обмежує імпульсивні покупки, але також може змусити споживача відмовитись від вигідної, але обмеженої за часом угоди. Водночас електронні платіжні інструменти дають доступ до всіх коштів на рахунку, що робить  споживання більш зручним і збільшує його обсяги.   Оскільки  електронні  платіжні  інструменти  часто  є  індивідуалізованими,  вони  також  дозволяють емітентам і торговцям пропонувати свої програми зі стимулювання споживання. Торгові  мережі  використовують  дані  стосовно  платежів  кожного  окремого  користувача  для  надання знижок і бонусів своїм клієнтам. Емітенти можуть пропонувати програми бонусів для  користувачів  карт,  щоб  стимулювати  використання  цього  інструменту.  Таким  чином, роздрібна торгівля також отримує додатковий імпульс до розвитку. Вплив електронних платежів на споживання та економічне зростання: логічні  взаємозв’язки Джерело: Інститут економічних досліджень та політичних консультацій (ІЕД)    Iftekhar Hasan, Tania De Renzis, Heiko Schmiedel. Retail Payments and Economic Growth. ‐ Bank of Finland Research Discussion Papers 19, 2012 р. У свою чергу, збільшення споживання призводить до збільшення зайнятості та економічного  зростання. Таким  чином,  за  умови  адекватного  регулювання,  розвиток  електронних платежів можна розглядати, як важливий фактор економічного зростання. По‐друге,  розвиток  електронних  платежів  позитивно  впливає  на  фінансову  систему  та  монетизацію  економіки.  Впровадження  електронних  платежів  сприяє  залученню  коштів  населення та компаній у банківську систему і зменшує обіг готівки. Широке  поширення  безготівкових  платежів  робить  ці  інструменти  більш  доступними  і  необхідними  для  широких  верств  населення.  Таким  чином,  зростає  рівень  охоплення  населення  фінансовими  послугами,  що  зменшує  непродуктивні  готівкові  заощадження, стимулює розвиток малого бізнесу, зменшуючи роль тіньових операцій. Економічний ефект переходу на безготівкові розрахунки  Джерело: Інститут Економічних Досліджень та Політичних Консультацій (ІЕД) По‐третє,  запровадження  електронних  платежів  означає  скорочення  операційних  витрат  економіки  та  держави  в  цілому. Обслуговування  готівкової  платіжної  системи  пов’язане  з  істотними витратами, які фактично покриваються суспільством. Ці витрати включають витрати  центрального  банку  на  друкування  паперових  грошей  і  обслуговування  міжбанківських  розрахунків,  витрати  держави  на  здійснення  нагляду  та  запобігання  злочинам  у  цій  сфері, витрати  часу  споживачів  і  підприємств  на  облік  і  проведення  розрахунків,  витрати  банків  і  підрядників  на  підтримання  фізичної  інфраструктури  грошового  обігу,  транспортування  паперових грошей, обробку платежів тощо. Хоча здійснення нагляду за безготівковими платіжними інструментами і є більш дешевим, він вимагає  застосування нових технологічних рішень та відповідної підготовки фахівців. Компоненти вартості готівкових платежів в економіці  Витрати споживача Витрати  центрального банку Витрати торговців Витрати  комерційних банків Витрати  часу  на  отримання готівки  Виробництво  монет  і  банкнот  Трудові  витрати  на  обслуговування  готівкових платежів  Трудові  витрати  на  обслуговування  готівкових платежів  Витрати  часу  на  обслуговування  готівкових платежів  Підтримання  обігу  готівки:  транспортні  витрати,  обробка  та  обмін  готівкових  грошей  Витрати на підтримку  запасів  розмінної  готівки,  зберігання  і  транспортування  отриманих грошей  Витрати на підтримку  запасів  готівки, зберігання, транспортування, сортування  готівки, підтримання  мережі  банкоматів  Витрати  часу  на  контроль  за  витратами,   Витрати на безпеку  Втрати внаслідок  злочинності, витрати  на безпеку  Втрати внаслідок  злочинності, витрати  на безпеку  Вартість електронних розрахунків, у порівнянні з готівкою, як правило, оцінюється як менша. Це  пояснюється  цілим  рядом  причин.  Зокрема,  при  електронних  розрахунках  споживачі  витрачають менше  часу  на  проведення  транзакцій  та  не мають витрачати  час  на  отримання  готівки.  Роздрібні  підприємства  не  несуть  витрат  на  інкасацію  та  зберігання  готівки,  тож, відповідно,  можуть  обслуговувати  більше  клієнтів  і  несуть  менше  ризиків  при  отриманні  коштів. Банки зменшують витрати на обслуговування фізичної готівки.   Загальна економія від розповсюдження електронних платежів може сягати 1% від ВВП. По‐четверте,  збільшення  електронних  платежів  може  сприяти  зменшенню  тіньової  економіки,  у  якій  використовуються  переважно  готівкові  розрахунки,  що,  в  свою  чергу,  дає  можливість  проводити  достатньо  великі  транзакції,  які  не  можуть  відслідковуватись  правоохоронними  органами. Таким чином,  збільшення  популярності електронних  платіжних  інструментів за інших рівних умов може призвести до появи конкурентних переваг у легально  працюючих підприємств, які приймають такі інструменти. Крім того, поширення безготівкових  розрахунків  часто  сильно  зменшує  частоту  значних  за  обсягом  готівкових  розрахунків  в  офіційній економіці, що спрощує боротьбу з відмиванням грошей. У «сірій економіці» (grey economy) частина наявного виторгу не включається у звітність щодо  отриманих  доходів,  що  дозволяє  занизити  отриманий  прибуток.  Тіньові  доходи  потім  використовуються для виплати тіньової зарплатні, дозволяючи заощадити на оплаті податків і  зборів  тощо.  Впровадження  електронних  платіжних  інструментів  зменшує  грошовий  потік, доступний для тіньового обороту й обмежує ухиляння від податків. Таким  чином,  збільшення  використання  електронних  платіжних  інструментів  може  сприяти  зменшенню тіньової економіки, що збільшує податкові надходження за рахунок розширення  бази оподатковування без зміни податкового тиску. Тіньова економіка в країнах ЄС і кількість електронних платежів у 2010 році  Джерело: ЄЦБ, Фрідріх Шнайдер  Однак,  ці  дані  залишаються  актуальними  для  оцінки  відносного  розміру  тіньової  економіки. По‐п’яте, електронні  платежі  мають  велике  значення  для  розвитку  туризму  та  електронної  комерції. Із  використанням  електронних  платіжних  інструментів  зменшились  ризики,  пов’язані  з  перевезенням  великих  сум  грошей,  а  процес  замовлення  квитків  та  бронювання місць в готелях значно спростився.   Розширення  платіжної  інфраструктури  та  збільшення  електронних  платежів  дозволило  збільшити доходи, отримані від туризму, а також стимулювати зростання галузей, пов’язаних з  ним.   Електронна  комерція  є  ще  однією  галуззю  економіки,  розвиток  якої  безпосередньо  пов’язаний  з  платіжними  інструментами.  В  принципі  електронна  комерція  можлива  і  без  електронних  платежів,  коли  замовлення  робиться  в  режимі  «онлайн»,  а  розрахунки  проходять  із  використанням  паперових  інструментів.  Однак,  масштабний  розвиток  електронної  комерції  є  неможливим  без  електронних  платежів,  оскільки  їх  відсутність  обмежує розміри підприємства та зменшує його конкурентні переваги.   У  1990‐х  роках  розвиток  е‐комерції  стримувався  недовірою  споживачів  до  електронних  платежів  у  режимі  «онлайн».  Однак,  поліпшення  безпеки  таких  платежів  і  звикання  до  них  користувачів  дозволило  електронній  комерції  стати  звичним  механізмом  купівлі  товарів  та  послуг  на  ринку  розвинених  країн.  Електронна  комерція  відповідає  за  10‐20%  продажів  у  цілому ряді європейських країн. Досягнення таких результатів стало можливим  лише за рахунок існуючого рівня розвитку електронних платежів у цих країнах. Доходи підприємств від електронної комерції в 2010 році, % від виручки  Джерело: Science, Technology and Industry Scorecard 2011 (ОЕСР) Розвиток  електронної  комерції  має  низку  позитивних  ефектів  для  економіки.  Електронна  комерція збільшує конкуренцію в роздрібній торгівлі та забезпечує ширший вибір товарів для  споживача, стимулюючи споживання, збільшує ефективність використання ресурсів. У країнах  з низьким рівнем електронних платежів, платежі «онлайн» можуть стимулювати подальший  розвиток роздрібних електронних платежів. На  початку 90‐х  років  новий  поштовх  розвиткові електронних  грошей  надали дослідження  у  сфері  криптографії,  що  дозволило  створити  новий  спосіб  фіксації  та  обігу  грошей  в  комп’ютерній мережі у вигляді електронних криптографічних записів. З цього часу розпочався  і  розвиток  електронної  комерції,  яка  потребувала  простого,  зручного  та  анонімного  платіжного інструменту, яким є електронні гроші. Поява такого феномену, як електронні  гроші та їх популярність для здійснення розрахунків в  мережі Інтернет була пов’язана з наступними їх перевагами: Доступність.  Для  користування  традиційними  банківськими  послугами  користувачу потрібен  банк  або  банкомат,  а  користувачу  електронних  грошей  –  лише  Інтернет  та  комп’ютер. Зручність.  Саме  цей  фактор  для  багатьох  є  ключовим.  Найважливішою  складовою  сучасного  бізнесу  є  оперативність.  А  час,  який  витрачено  на  заповнення  квитанцій, черги  і  т.п.  ‐  це  втрачені  можливості.  Користувач  може  отримати  доступ  до  електронного  гаманця  в  режимі  24/7  і  вести  свій  бізнес  без  жорсткої  прив’язки  до  банківської  системи країни, в якій він  знаходиться. Тобто, він може вести  свій  бізнес, отримувати  сплату  за  товари  і  послуги  та  проводити  миттєві  розрахунки  навіть  тоді, коли банківська система не працює.   Мобільність.  Де  б  не  знаходився  підприємець,  він  може  продовжувати  свій  бізнес, використовуючи комп’ютер, ноутбук, мобільний телефон і Інтернет. Безпечність.  Системи  електронних  грошей  дозволяють  забезпечити  достатній  рівень  захисту  особистих  даних  і  коштів  користувача  від  здійснення  шахрайських  дій  з  боку  третіх осіб.   Простота  використання.  Будь‐яка  людина,  навіть  не  фахівець  в  галузі  ІТ,  може  ефективно  працювати  з  електронними  грошима.  Наприклад,  для  реєстрації  електронного  гаманця  потрібно витратити декілька хвилин, а для  реєстрації і випуску  банківської карти – декілька тижнів.   Оперативність. Розрахунки електронними грошима проходять миттєво і гарантовано.Анонімність.  Більшість  систем  електронних  грошей  потребують  від  користувача мінімальних особистих даних і дозволяють проводити анонімні платежі.   Підтримка  мікроплатежів.  Електронні  гроші  дозволяють  ефективно  проводити транзакції  з  платежами  еквівалентом  від  0,1  до  10  доларів  США,  за  відсутності  або  низької комісії всередині системи. У  результаті,  збільшення  використання  електронних  грошей  сприяло  загальному  зростанню  ролі  безготівкових  платежів  в  економіці.  Перехід  до  електронних  платіжних  інструментів  і  розвиток  інформаційних  технологій  революціонізував  фінансову  систему,  прискорив  проведення  платежів,  різко  збільшив  рівень  охоплення  населення  фінансовими  послугами. Крім того, зростання розрахунків з використанням електронних грошей, може грати відчутну  роль  у  формуванні  грошової  маси  та  викликати  прискорення  грошового  обігу.  Це,  в  свою  чергу, може мати вплив на ефективність економічного обігу, монетарну політику та інфляційні  процеси в країні. Водночас, поширення електронних платежів пов’язане з низкою ризиків. Успішне  функціонування  платіжної  системи  завжди  залежало  від  довіри  учасників  до  платіжних  інструментів.  Навіть  невеликі  сумніви  або  проблеми  у  функціонуванні  системи  часто призводили до цілковитого занепаду системи та переходу до альтернативних платіжних  17 інструментів.  Відповідно,  для  електронних  платежів,  які  є  максимально  «дематеріалізова‐ ними», питання довіри та надійності системи стоїть ще гостріше. В  електронних  платіжних  системах  функціонування  системи  пов’язане  з  безперебійною  роботою  технологічно  критичної  інфраструктури,  що  може  робити  їх  значно  вразливішими, ніж звичайні паперові розрахунки. Також важливим фактором є спрощений доступ до коштів  клієнта.  До  того  ж,  при  зловживаннях  ймовірні  втрати  можуть  бути  більшими,  ніж  при  паперових розрахунках.   Окремий  ризик  –  забезпечення  анонімності  та  захисту  приватної  інформації  споживачів. Використання електронних платежів може дозволити, в окремих випадках, зібрати детальну  інформацію  про  покупки  окремих  споживачів  і  про  них  самих.  Втрата  особистих  даних  торговцями  або  операторами  системи,  особливо  в  країнах  без  культури  захисту  особистої  інформації, може вести до важких наслідків для користувача системи і переважити вигоди від  її використання. Отже, розвиток електронних грошей, як одного із електронних платіжних інструментів, несе в  собі  ряд  позитивних  впливів  на  економічний  розвиток  країни,  сприяючи  появі  інноваційних  платіжних  інструментів,  зменшенню  частки  паперового  грошового  обігу  та  зниженню  частки тіньової  економіки.  Водночас,  їм  притаманний  ряд  специфічних  ризиків,  які  так  чи  інакше  враховуються  в  світовій  практиці  при  створенні  нормативно‐правового  поля  для  функціонування електронних грошей.

Висновок

Поширення використання платіжних систем є необхідною умовою для успішного розвитку електронної комерції. Платіжні карти і електронні гроші найкраще відповідають потребам електронної комерції у платіжних інструментах. Платіжні карти характеризуються достатньо широкою розповсюдженістю серед населення, але їх використання у якості засобу платежу в Інтернеті носить обмежений характер, тому що безготівкові платежі зменшують можливості підприємств для ухилення від оподаткування. Відповідно, не зважаючи на очевидні переваги платіжних карт над розрахунками готівкою, частина підприємств продає свої товари за різною ціною в залежності від способу оплати. Розвиток систем електронних грошей в Україні стримується законодавчими обмеженнями, згідно з якими емісію електронних грошей можуть здійснювати лише банківські установи. На нашу думку, зняття зазначених обмежень дозволить створити умови для вільної і конкуренції, що повинно призвести до зниження вартості покращення якості їх послуг і сприяти поширенню електронних платежів. Крім того, зниження обмежень на суму оплат за товари суб’єктами господарювання призведе до стимулювання електронної торгівлі між суб’єктами господарювання. В свою чергу, введення державного регулювання СМС-платежів є важливою ланкою на шляху створення умов для рівноправної конкуренції на ринку електронних платежів та захисту прав споживачів в сфері електронної комерції.

Висновки

Однією з особливостей сучасних валютних відносин є існування поряд із міжнародною валютною системою, регіонального валютного угрупування, що має назву Європейська валютна система (ЄВС). Це специфічна організаційно економічна форма відносин країн Європейського Союзу у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів.

Введена у дію з 1979 р. Європейська валютна система, яка ставить за мету сприяти забезпеченню загальної європейської економічної, у тому числі валютної інтеграції – є однією з головних складових ринку іноземних валют.

Євро став вагомим стимулом підвищення концентрації європейського бізнесу. Національна грошово-кредитна політика країн-учасниць Європейської валютної системи вирішує низку проблем, зокрема:

— розширення фінансових ринків та зростання їхньої ліквідності;

— зменшення валютних ризиків;

— спрощення міжнародних фінансових операцій;

— розширення можливості економічного співробітництва завдяки вирівнювання умов торгівлі;

— запровадження єдиного масштабу цін;

— ліквідація курсових втрат і ризиків під час здійснення економічних операцій тощо.

Інтеграція України до ЄС є необхідною умовою зростання технологічного та економічного рівня розвитку країни, підвищення інвестиційної привабливості економіки, ефективного ринкового господарювання, проведення реформ та модернізації, приведення умов для бізнесу та підприємництва до європейських стандартів. Валютно-курсова політика України повинна передбачати поетапне пом’якшення регуляторних обмежень і поступове підвищення курсової гнучкості гривні у міру досягнення фінансової стабільності. А валютно-фінансова стратегія повинна бути спрямована на одночасне досягнення двох важливих цілей: постійного і надійного зниження темпів інфляції та досягнення макроекономічної стабільності.

Разом з тим, варто сказати, що майбутнє світової валютної системи спрогнозувати досить важко, що пов’язано із значною кількістю факторів, що впливають на неї. Чимало із них пов’язані із резервними валютами та їх стабільністю. Важливу роль в розвитку світової валютної системи відіграють також інституційні міжнародні об’єднання та організації. Незаперечним видається той факт, що долар втрачає своє значення як резервна валюта, проте й інші резервні валюти мають низку проблем, що пов’язані із країнами-емітентами. Безперечно, повернення до золотовалютного стандарту дозволило б вирішити чимало проблем світової валютної системи, однак обмеженість світових запасів золота та низка факторів політичного характеру не дозволять цього зробити. Перспективою розвитку світової валютної системи може бути створення наднаціональної міжнародної валюти. Проте, виникає чимало питань, що пов’язані із емітентом цієї валюти, контролем за її обсягами в економіці, питаннями довіри до неї тощо.

Список використаної літератури

1. Боринець С.Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини // С.Боринець. Підручник. – К.: Знання, 2000. – 412 с.

2. Кулішов В.В. До питання про валютно-фінансову систему / В.Кулішов // Вісник ЖДТУ. 2013. № 1.

3. Верига А.В. Європейська валютна інтеграція: перспективи для України / А.Верига // Теорія і практика суспільного розвитку. 2013. № 4.

4. Приступа Т.В. Європейська валютно-фінансова інтеграція: проблеми і перспективи для України / Т.Приступа // Financial Space. 2014. № 2.

5. Біла Л.М. Гармонізація фінансових систем країн Європейського Союзу / Л.Біла // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. 2015. № 10.

6. Амеліна І.В. Міжнародні економічні відносини: навч. посіб. / Амеліна І. В., Попова Т. Л., Владимиров С. В. — К. : «Центр учбової літератури», 2013. — 256 с.

7. Коваленко Д.І. Гроші та кредит: теорія і практика: Навч. посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 344 с.

8. Кержковська Д.Р. Проблеми і перспективи розвитку світової валютної системи в умовах глобальної економічної кризи / Д. Кержковська // Механізм регулювання економіки. 2010. № 1.

9. Шперун Х.В. До питання про наднаціональність Міжнародного валютного фонду / Х.Шперун // Часопис Київського університету права. 2012.№ 2.

10. Д’яконова І.І. Міжнародні фінанси: навч. посібник / І. І. Д’яконова, М. І. Макаренко, Ф. О. Журавка та ін.; за ред. д-ра екон. наук, проф. М. І. Макаренка та д-ра екон. наук, доц. І. І. Д’яконової. — К: «Центр учбової літератури», 2012. — 548 с.

11. Журавка Ф.О. Проблемні аспекти вибору резервної валюти при формуванні та управлінні золотовалютними резервами: світові тенденції та Україна / Ф.Журавка // Вісник СевДТУ: збірник наукових праць. — 2008. — Вип. 92.

12. Стирська О.І. Світова валютна система: теоретичний аспект / О.Стирська // Фінансовий простір. 2015. № 2.

13. Шаров О.М. Європейський валютний союз: межі зростання або точка біфуркації / О.Шаров // Міжнародна економічна політика. 2014. № 1.

14. Eichengreen B. The European Payments Union : History and Implications for the Evolution of the International Financial Architecture /OECD Development Centre, Paris, March 2001 — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.jbmacedo.com/oecd/triffin.html

15. Ungerer H. A Concise History of European Monetary Integration: From EPU to EMU. — 1997. — P. 30.

16. Патика Н.І. Міжнародні валютно-кредитні відносини: навч. посіб. / Н.І. Патика. – К.: Знання, 2012. – 566 с.

17. Атаманюк Ю. А. Формування валютно-фінансових відносин України з Європейським Союзом: автореф. дис. канд. екон. наук. К.: 2008.

18. Список джерел використаної літератури

19. 1.«Електронні гроші»  Дмитро Науменко, Віталій Кравчук, Андрій Глибовець

20. 2.«Банки та банківські системи В. Юровицький

21. 3.«Куди йдуть гроші» В. Юровицький

22. http://www.webmoney.ru